ukr 

Главная юридическая компания

01011, г.Киев, ул.Панаса Мирного, 8, оф. 1
т. +38 (044) 229-777-0 

General law firm

01011, Kiev, Panasa Mirnogo St. 8, of. 1
т. +38 (044) 229-777-0

Домашній арешт: поняття, правове регулювання, перспективи удосконалення

Реформа вітчизняного кримінального судочинства, здійснена на підставі нового Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК України) від 13.04.2013, сприяла максимальному наближенню до Європейських стандартів в цій сфері. Гуманізація та демократизація стали визначальними засадами реформи.

Однією із найбільш важливих новел забезпечення кримінального провадження є введення домашнього арешту, як запобіжного заходу, при якому особа обмежуючись у праві на пересування, зберігає можливість перебувати у звичних домашніх умовах. Одночасно враховані й інтереси держави, на бюджет якої не лягає тягар створення умов для утримання та ізоляції підозрюваного чи обвинуваченого.

Домашній арешт як юридичний термін стосується двох інститутів кримінального процесу: запобіжного заходу чи покарання. За своєю правовою природою його застосування полягає в обмеженні рамками житлового приміщення свободи пересування особи, що перебуває під домашнім арештом. В якості запобіжного заходу застосовується як м'якша альтернатива щодо взяття під варту (арешту), в якості покарання замінює позбавлення чи обмеження волі (тюремне ув'язнення). В доповнення, може передбачати заборони на спілкування з окремими особами, отримання і відправку кореспонденції, комунікації з використанням будь-яких засобів зв'язку.

Застосування домашнього арешту практикувалось з давніх часів. Загальновідомо, що після суду інквізиції до смерті тримали під домашнім арештом Галілео Галілея з 1633 до 1642 року, Микола II і його родина у 1917—1918 роках перебували під домашнім арештом спочатку у Царському Селі, потім у Тобольську та Єкатеринбурзі.

У законодавстві Російської імперії домашній арешт було закріплено в «Уложении о наказаниях уголовных и исправительных» и «Уставе уголовного судопроизводства» 1864 року [1]. Його було рекомендовано використовувати для тяжкохворих людей та матерів-годувальниць, однак на практиці застосовували до високопоставлених або заможних осіб.

В радянський період домашні арешти широко використовували на підставі Кримінально-процесуального кодексу УРСР 1922 року. Цей вид процесуального примусу був досить дієвим. Тому Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1924 р. його теж передбачав. Однак обирався домашній арешт дедалі рідше. Вже до 50-х рр. ХХ ст. став анахронізмом і в КПК України 1960 р. не потрапив до переліку запобіжних заходів [2].

В наш час домашній арешт активно використовується в багатьох країнах як запобіжний захід чи вид покарання (США, Росії, Білорусі, Франції, Іспанії, Німеччині, Швеції, Ізраїлі, Казахстані, Латвії, Литві та ін.).

Наприклад, в США домашній арешт застосовується тривалий час і як запобіжний захід, і як вид покарання на підставі Зведення законів США від 1976 року та законодавства окремих штатів. Загальними рисами є те, що домашній арешт застосовується за рішенням суду і передбачає, що засуджений, перебуваючи під контролем за допомогою спеціальних технічних засобів, повинен постійно знаходитись у своєму домі, де не повинно бути алкогольних напоїв, наркотиків чи зброї. Спілкування по телефону і через Інтернет обмежено часом і контролюється. Поліцейські можуть в будь-який час перевірити виконання цих вимог та справність роботи апаратури. При цьому особа, що перебуває під домашнім арештом, повинна виконувати суспільно-корисну роботу чи відвідувати спеціальні програми. У вихідні дні та вечірній час залишати межі дому взагалі заборонено, окрім випадків крайньої необхідності (відвідання лікаря, виконання роботи за рішенням суду).

У Франції вимоги до домашнього арешту не такі суворі. Арештований має право працювати, відвідувати друзів, ходити в кіно за єдиної умови - перебування у себе вдома у вечірній час, без права відлучатися у неділю. Такий вид покарання передбачений для засуджених злочинців, які відбули половину терміну тюремного ув'язнення, і можуть бути звільнені, але повинні перебувати під поліцейським контролем до завершення визначеного судом терміну. Статистика свідчить, про високу ефективність цього методу: за три роки лише півтора десятка "окільцьованих" наважились порушити закон. Тому сфера застосування електронного контролю планують розширити, в тому числі і в якості запобіжного заходу на заміну взяття під варту [3].

Таким чином, домашній арешт як інститут кримінального процесу все активніше закріплюється законодавством різних країн. Зберігаючи загальні принципи (обмеження права пересування і спілкування особи), практика його застосування має своєрідні особливості.

В Україні домашній арешт новий інститут визначений в КПК України виключно як запобіжний захід. Його запровадження узгоджено із вимогами статті 29 Конституції України, яка закріплюючи право кожної людини на свободу та особисту недоторканність, передбачила можливість її обмеження за рішенням суду [4].

Розділ ІІ КПК України чітко визначив підстави і порядок застосування домашнього арешту з поміж інших заходів забезпечення кримінального провадження. В системі запобіжних заходів він є найсуворішим видом після тримання під вартою. Виходячи із загальних засад КПК України та переліку запобіжних заходів, домашній арешт слід застосовувати в тих випадках, коли застава є занадто м'яким запобіжним заходом, а тримання під вартою – занадто суворим.

Домашній арешт застосовуються під час досудового розслідування - слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором, або за клопотанням прокурора, а під час судового провадження - судом за клопотанням прокурора, в межах територіальної юрисдикції органу досудового розслідування. При цьому слідчий, прокурор повинні довести, в тому числі із представленням суду доказів, що: існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування домашнього арешту; потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи; може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається із клопотанням [5].

До клопотання слідчого, прокурора про застосування, зміну або скасування домашнього арешту додається витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження, в рамках якого подається клопотання.

Мета застосування домашнього арешту така ж як і інших запобіжних заходів - забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста або перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення.

Підставою застосування запобіжних заходів є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити вищезазначені дії.

Визначення вказаної мети і підстав створює умови для обґрунтованого одностайного застосування домашнього арешту, на що звернув увагу Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі від 04.04.2013 «Про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України». При цьому наголошено, що слідчий суддя, суд має зважати, що слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу за відсутності для цього підстав, передбачених ст. 177 КПК України. Тому в разі розгляду відповідного клопотання, не підкріпленого визначеними у Кодексі метою та підставами, останнє має бути відхилено [6].

Проте лише формальна наявність мети і підстав для застосування запобіжного заходу недостатні. При вирішенні цього питання повинні враховуватись у сукупності наступні законодавчо визначені обставини: вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі; її вік та стан здоров'я; міцність соціальних зв'язків в місці постійного проживання; наявність постійного місця роботи або навчання, репутацію, майновий стан, судимість; дотримання умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися раніше; наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення; розмір майнової шкоди або доходу від злочину.

Зміст та особливості інституту домашнього арешту в Україні розкриті в ст. 181 КПК України. Він полягає в забороні, підозрюваному, обвинуваченому залишати житло. В залежності від конкретних обставин ця заборона може бути цілодобовою або поширюватись на певний період доби, що створює умови для гнучкої практики його застосування.
Домашній арешт може бути застосовано до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачене покарання у виді позбавлення волі, тобто стосується усіх злочинів, визначених ст. 12 Кримінального кодексу України: невеликої, середньої тяжкості, тяжких та особливо тяжких.

Враховуючи серйозність обмежень прав людини під час домашнього арешту, його застосування в процесі досудового розслідування кримінальних проступків не допускається (ст. 299 КПК України).
Строк дії ухвали слідчого судді про тримання особи під домашнім арештом не може перевищувати двох місяців. У разі необхідності він може бути продовжений за клопотанням прокурора в межах строку досудового розслідування в порядку, передбаченому ст. 199 КПК України. Сукупний строк тримання особи під домашнім арештом під час досудового розслідування не може перевищувати шести місяців. По закінченню цього строку ухвала припиняє свою дію і запобіжний захід вважається скасованим.
Рішення про застосування домашнього арешту приймається виключно слідчим суддею або судом після одержання клопотання про застосування цього запобіжного заходу до підозрюваного, обвинуваченого. Якщо вони перебувають на свободі призначається дата судового засідання і здійснюється судовий виклик.

В ухвалі про застосування домашнього арешту слідчий суддя, суд зазначає відомості про: кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується особа; обставини, які свідчать про існування ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу; обставини, які свідчать про недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів; посилання на докази, які обґрунтовують ці обставини; точну адресу житла, яке підозрюваному, обвинуваченому забороняється залишати, дату закінчення дії ухвали. Копія цієї ухвали вручається підозрюваному, обвинуваченому негайно після її оголошення.

Враховуючи особливість інститут домашнього арешту, місце проживання підозрюваного, обвинуваченого має важливе значення. Тому слідчому судді, суду слід звертати увагу, що вжите законодавцем у ч. 5 ст. 181 КПК словосполучення "житло цієї особи" охоплює випадки, коли підозрюваний, обвинувачений: 1) є власником (співвласником) такого житла; 2) зареєстрований у такому житлі; 3) постійно або тимчасово проживає у такому житлі без реєстрації тощо.

У контексті захисту прав власника житла, який може зазнати обмежень своїх прав у разі застосування домашнього арешту до проживаючих в його житлі осіб, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі від 04.04.2013 визнав правильною практику тих слідчих суддів, які застосовують цей запобіжний захід, з'ясувавши при цьому думку власника житла (якщо він відомий).

Судова ухвала про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту передається для виконання органу внутрішніх справ за місцем проживання підозрюваного, обвинуваченого.

Орган внутрішніх справ повинен негайно поставити на облік особу, щодо якої застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, і повідомити про це слідчому або суду, якщо запобіжний захід застосовано під час судового провадження.

Працівники органу внутрішніх справ з метою контролю за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, мають право з'являтися в житло цієї особи, вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань, пов'язаних із виконанням покладених на неї зобов'язань.

У переважній більшості випадків цих контрольних заходів органів внутрішніх справ достатньо для забезпечення виконання ухвали слідчого судді, суду про домашній арешт.

Підозрюваний (обвинувачений) зацікавлений в дотриманні умов домашнього арешту, оскільки за їх порушення цей запобіжний захід може бути замінено на більш суворий – тримання під варту.

З метою більш дієвого контролю виконання ухвали слідчого судді, суду про домашній арешт законодавство передбачає можливість застосування новітніх електронних засобів контролю (далі ЕЗК), що передбачає закріплення на тілі підозрюваного, обвинуваченого пристрою, який дає змогу відслідковувати та фіксувати його місцезнаходження. Такий пристрій має бути захищений від самостійного знімання, пошкодження або іншого втручання в його роботу з метою ухилення від контролю та сигналізувати про спроби особи здійснити такі дії.

Водночас, законодавець України передбачив винятки, коли не допускається застосування електронних засобів контролю, які суттєво порушують нормальний уклад життя особи, спричиняють значні незручності у їх носінні або можуть становити небезпеку для життя та здоров'я особи, яка їх використовує.

Історія запровадження таких електронних засобів контролю веде початок з 1983 р., коли Верховний суд штату Нью-Мексико (США) вперше узаконив носіння натільних ЕЗК як одне із зобов'язань, що накладаються на осіб, до яких запобіжним заходом обрано домашній арешт. В наш час така система моніторингу використовується в 49-ти штатах США і ще в понад 60-ти країнах [8].

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 09.08.2012 № 696 затверджено Положення про порядок застосування електронних засобів контролю, яке визначає порядок їх використання та організацію діяльності слідчих, працівників органів внутрішніх справ, що забезпечують виконання ухвали слідчого судді, суду щодо електронного контролю за місцезнаходженням підозрюваного (обвинуваченого) [9].

До електронних засобів контролю належать: електронний браслет, електронний моніторинг, мобільний контрольний пристрій, мобільний пульт моніторингу, персональний трекер, ретранслятор, сервер моніторингу, стаціонарний пульт моніторингу, стаціонарний контрольний пристрій.

Відмова від носіння засобу електронного контролю, умисне зняття, пошкодження або інше втручання в його роботу з метою ухилення від контролю, а рівно намагання вчинити зазначені дії є невиконанням обов'язків, покладених судом на підозрюваного, обвинуваченого при обранні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту [10].

На виконання ухвали слідчого судді, суду працівник органу внутрішніх справ перед застосуванням ЕЗК зобов'язаний під розпис роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому правила користування пристроєм, техніку безпеки поводження з ним та наслідки його зняття або неправомірного втручання в його роботу з метою ухилення від контролю. Про закріплення на тілі підозрюваного (обвинуваченого) електронного браслета або персонального трекера негайно повідомляє слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд.

З метою контролю працівник органу внутрішніх справ має право щодоби спілкуватися з підозрюваним (обвинуваченим), з'являтися в його житло, вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань, пов'язаних із виконанням покладених на нього зобов'язань, у тому числі використання ЕЗК.

Після закінчення строку, на який на підозрюваного (обвинуваченого) було покладено обов'язок носити ЕЗК, слідчий, працівник органу внутрішніх справ за участю представника уповноваженого підрозділу забезпечують зняття з особи електронного браслета або персонального трекера.

У разі застосування відповідно до ст. 202 КПК України домашнього арешту підозрюваний, обвинувачений, який до цього був затриманий: негайно доставляється до місця проживання і звільняється з-під варти, якщо згідно з умовами обраного запобіжного заходу йому заборонено залишати житло цілодобово; або негайно звільняється з-під варти та зобов'язується невідкладно прибути до місця свого проживання, якщо згідно з умовами обраного запобіжного заходу йому заборонено залишати житло в певний період доби.

При вирішенні питання терміну початку та закінчення дії домашнього арешту слід виходити з того, що відповідно до ст.ст. 203, 205 КПК України ухвала слідчого судді, суду про застосування домашнього арешту підлягає негайному виконанню після її оголошення, а припиняє свою дію після закінчення строку дії цієї ухвали, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження.

Слід зауважити, що підозрюваний (обвинувачений) не може бути затриманий без дозволу слідчого судді, суду у зв'язку з підозрою або обвинуваченням у тому ж кримінальному правопорушенні, якщо до нього вже застосовано домашній арешт.

З метою гарантування прав сторін кримінального провадження в апеляційному порядку можуть бути оскаржені рішення слідчого судді, суду як про застосування (продовження) запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, так і про відмову в його застосуванні (продовженні) (ст. 309 КПК України). Касаційне оскарження таких рішень та рішень апеляційного суду по них КПК України не передбачає.

Особливістю апеляційної скарги, яка подається обвинуваченим, що перебуває під домашнім арештом є те, що такій особі не треба долучати до апеляційної скарги та доданих до неї письмових матеріалів копії в кількості, необхідній для їх надіслання сторонам кримінального провадження та іншим учасникам судового провадження, інтересів яких стосується апеляційна скарга (ст. 396 КПК України).

Окремо слід зупинитись на застосуванні домашнього арешту до осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження.

Так, стосовно судді та народного депутата України домашній арешт не може бути застосований без згоди Верховної Ради України.

Крім цього, ст. 483 КПК України передбачає обов'язок інформувати про застосування домашнього арешту органи і службові особи, які обрали або призначили чи відповідають за заміщення народного депутата України; судді Конституційного Суду України, професійного судді, а також присяжного і народного засідателя на час здійснення ними правосуддя; кандидата у Президенти України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Голови Рахункової палати, його першого заступника, заступника, головного контролера та секретаря Рахункової палати; депутата місцевої ради; Генерального прокурора України, його заступника.

У випадку застосування домашнього арешту до адвоката, про це необхідно проінформувати відповідні органи адвокатського самоврядування.

З метою захисту прав громадян від незаконного застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту одночасно із введенням нового КПК України Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення законодавства у відповідність з Кримінальним процесуальним кодексом України» від 16.05.2013 № 245-VII в статті 371 Кримінального кодексі України введено відповідальність за завідомо незаконний домашній арешт [11].

Дискусійним залишається питання про частку випадків обрання домашнього арешту в структурі запобіжних заходів.

Так, у 100-мільйонній Росії домашньому арешту піддається близько 100 осіб на рік, у 10-мільйонній Білорусі - близько 500 [12].

Нетривала практика застосування домашнього арешту в Україні у поточному році свідчить про активне та ефективне застосування цього гуманного інституту кримінального процесу.
За 11 місяців 2013 року в Україні домашній арешт застосовано щодо 5820 осіб із 21002 поданих до судів клопотань про застосування запобіжних заходів, що становить майже 28%.
У Чернівецькій області практика обрання домашнього арешту в якості запобіжного заходу також набуває поширення і вже довела свою ефективність. Станом на 04.12.2013 домашній арешт застосовано щодо 139 осіб із 301 поданого до суду клопотання про застосування запобіжних заходів або у 46% випадків. При цьому в області не допущено жодного випадку втечі з-під домашнього арешту.

Слід зважати, що у разі відмови судами в обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, вони в більшості випадків застосовують домашній арешт як м'якшу і більш гуманну альтернативу.

Так, в Україні за 11 місяців 2013 року з 1303 випадків відмови в задоволенні клопотань про тримання під вартою майже у половині - 630 випадках застосовано домашній арешт, у 503 - особисте зобов'язання, в 120 – заставу та у 9 - поруку.

На Буковині практика заміни тримання під вартою на домашній арешт, як найбільш наближеного за змістом запобіжного заходу, більш поширена. За 11 місяців 2013 року з 17 випадків відмови в задоволенні клопотань про тримання під вартою у 12 - застосовано домашній арешт, у 3 - особисте зобов'язання та в 1 - заставу.

Водночас стан застосування положень Кримінального процесуального кодексу України щодо обрання домашнього арешту в якості запобіжного заходу свідчить про певні проблемні питання, які потребують як практичного, так і законодавчого вирішення. Такими, зокрема, є:

1. Необхідність напрацювання органами досудового розслідування, прокурорами, слідчими суддями та судами практики належного виконання вимог КПК України при обранні домашнього арешту в якості запобіжного заходу з метою забезпечення повноти застосування цього значно гуманнішого у порівнянні із триманням під вартою заходом.
Насамперед, це стосується питання щодо арешту неповнолітніх, вагітних, осіб із особливими потребами, перебування яких під вартою є небажаним — які страждають на певні хвороби (наприклад, що не підлягають лікуванню), мають на утриманні неповнолітніх дітей, осіб похилого віку.
Вирішення цього питання з метою одностайного належного виконання слідчими суддями та судами вимог Кодексу бачиться у виданні відповідної постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

2. З метою недопущення випадків втечі осіб з-під домашнього арешту вбачається за доцільне:
- удосконалювати не лише технічну складову ЕЗК, а й контроль, нормативну базу та алгоритми дій працівників органів внутрішніх справ, які відповідальні за виконанням умов домашнього арешту, оскільки цей фактор був одним із визначальних у загальновідомому випадку втечі колишнього ректора Податкового університету Мельника П.В.;
- встановити відповідальність за невиконання умов домашнього арешту за аналогією статті 179 КПК України, яка передбачає грошове стягнення за невиконання особистого зобов'язання, але у більшому розмірі, для прикладу від 2 до 5 розмірів мінімальної заробітної плати;
- передбачити кримінальну відповідальність за втечу з-під домашнього арешту, зокрема в межах ст. 382 КК України, яка передбачає відповідальність за невиконання судового рішення.

3. Удосконалення з урахуванням практики інших держав умов перебування під домашнім арештом, оскільки ст.181 КПК України передбачає лише умови цілодобової або у певний період доби заборони підозрюваному, обвинуваченому залишати житло.

Доцільним є доповнення цих умов наступними обмеженнями:
- спілкуватися з певними особами;
- отримувати та відправляти кореспонденцію;
- вести перемови з використанням будь-яких засобів зв'язку;
- недопущення зберігання в житлі, де виконується домашній арешт, алкогольних напоїв, наркотиків чи зброї.

З метою недопущення перешкоджанню провадженню у справі обвинуваченому (підозрюваному) може бути заборонено спілкуватися з журналістами, робити заяви через ЗМІ.

У разі запровадження заборони спілкуватися слід визначити випадки крайньої необхідності (виклик швидкої медичної допомоги, співробітників правоохоронних органів, аварійно-рятувальних служб тощо), на які така заборона не поширюється.

За умови цілодобової заборони покидати житло, доцільно також передбачити випадки крайньої необхідності (наприклад, необхідність відвідання лікаря, придбання ліків, продуктів харчування тощо), на які ця заборона не поширюється або ж встановити проміжок часу, протягом якого підозрюваному або обвинуваченому дозволено перебувати поза місцем виконання запобіжного заходу.

Також доцільно визначати для особи, щодо якої застосовано домашній арешт із забороною залишати житло у певний період доби, місця, які йому дозволено (заборонено) відвідувати.

4. Вирішення потребує питання щодо застосування домашнього арешту у поєднанні із іншими зобов'язаннями, наприклад, пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності; докласти зусиль до пошуку роботи або до навчання; здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд і в'їзд в Україну тощо.

5. Незважаючи на те, що згідно з вимогами ст. 186 КПК України клопотання про застосування або зміну запобіжного заходу розглядається слідчим суддею, судом невідкладно вбачається за доцільне закріпити в Кодексі норму аналогічну до ч.1 ст. 199 КПК України щодо подання клопотання про продовження домашнього арешту за 5 днів до закінчення дії попередньої ухвали.

6. За правовою природою домашній арешт є обмеженням волі. Він другий за суворістю запобіжний захід — після взяття під варту. Тому, час, який особа провела під домашнім арештом, в разі її засудження до позбавлення волі повинен враховуватися за правилами складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення, визначених ст. 72 КК України. У зв'язку з чим в цю статтю необхідно внести відповідні доповнення.

7. Враховуючи дієвість практики застосування домашнього арешту в якості запобіжного заходу, на часі, опрацювання питання щодо впровадження вказаного інституту як виду покарання. Тим більше, що практика його застосування в інших країнах довела свою ефективність.
Розвиток інституту домашнього арешту значною мірою зменшить бюджетний тягар утримання осіб під вартою, розвантажить ізолятори тимчасового тримання та слідчі ізолятори, що в свою чергу забезпечить покращення умов утримання осіб, які там знаходяться, і найголовніше сприятиме подальшій гуманізації кримінального процесу України у відповідності до Європейський принципів права.

П. Павлюк
Державний радник юстиції 3 класу

Список використаних джерел

1. «Домашний арест как мера пресечения» Л. Трунова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.lawmix.ru/comm/4571/.

2. «До питання застосування домашнього арешту як запобіжного заходу відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» М.Вільгушинський, Ю.Ліхолєтова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_gum/Advokat/2012_11/2Vilgush.pdf.

3. «Домашний арест в США и странах Европы» Д. Вареницин. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pravoved007.livejournal.com/1239.html.

4. Конституції України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр.

5. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17/print1360002498523555.

6. Лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.04.2013 «Про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0511740-13/print1360002498523555.

7. Кримінальний кодекс України. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/print1360002498523555.

8. «До питання застосування домашнього арешту як запобіжного заходу відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» М.Вільгушинський, Ю.Ліхолєтова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_gum/Advokat/2012_11/2Vilgush.pdf.

9. Положення про порядок застосування електронних засобів контролю, затверджене наказом Міністерства внутрішніх справ України від 09.08.2012 № 696. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1503-12.

10. Науково-практичний коментар Кримінального процесуального кодексу України : у 2 т. / за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. – Х. : Право, 2012.

11. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення законодавства у відповідність з Кримінальним процесуальним кодексом України» від 16.05.2013 № 245-VII. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/245-18.

12. «Домашній арешт як гуманна альтернатива». Ю. Котнюк. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pozovna.com.ua/аналітика/873-домашній-арешт-як-гуманна-альтернатива.

Додати коментар


GLF.com.ua